Абазини

Абазини
Типи абазинів. Фото кінця ХІХ століття
Кількість	понад 150.000
Ареал	Росія: 43 000 (2010)[1]  Туреччина: 12.000 (2014)[1]  Україна: 128 (2001)[1]
Близькі до	абхази, адиги (черкеси)
Входить до	абхазо-адигські мови
Мова	абазинська, російська, турецька
Релігія	мусульмани-суніти

Абази́ни (абаз. abaza, абаза^[2][3]) — корінний народ на теренах Північного Кавказу (Карачаєво-Черкесія, Адигея, Ставропольський край в Російській Федереції)^[2]. Належить до балкано-кавказького типу великої європеоїдної раси. До XIV-XV століть заселяли чорноморський район Малої Абхазії, згодом переселилися до Абазинії (сучасний Абазинський район Карачаєво-Черкесії). З кінця XVIII століття сповідують суннітський іслам; до цього були частково язичниками, частково християнами. Матеріальна побутова культура близька до культури кавказьких народів, особливо черкесів. Разом із іншими кавказцями брали участь у Великій Кавказькій війні (1817—1864) проти Російської імперії. Після російського завоювання Кавказу, що супроводжувалося депортаціями автохтонного населення, розпорошилися по світу; мають діаспори в Туреччині, Сирії, Йорданії та Лівані. Є носіями власної абазинської мови, близької до абхазької; з середини ХХ століття, внаслідок русифікації та тюркізації більшість абазинів використовує російську або турецьку мови^[1].

Самоназва абазинів — «абаза». У середньовіччі цей етнонім використовувався не лише для позначення власне абазинів, але й усіх абхазо-абазинських племен^[4].

В українській мові абазинів називають по-різному:

• аба́зи — подібно до адиги, абхази^[5];
• абази́ни — подібно до русини, литвини, москвини, вірмени, грузини тощо;
• абази́нці — подібно до чеченці, кабардинці, карачаєвці тощо.

Абазинів поділяють на дві етнографічні групи — тапанти́нці (абаз. тӀапІанта, тапанта, «жителі рівнини») і ашха́рці (абаз. ащ'х'арауа, шкарауа, «горяни»). Кожна група має власний діалект абазинської мови. Деякі дослідники відокремлюють ще третю групу — південних абазинів^[4]. Ашхарців також називають шка́рівцями^[4].

В межах обох етнографічних груп абазинів існували дрібніші, які в XVII столітті називалися племенами, родами, а з ХІХ століття стали локальними групами:

До 1860-х років кількість абазинів на історичній батьківщині в Північному Кавказі становила близько 60 тисяч осіб^[4][6]. Кавказька війна з Росією сильно скоротила їхню чисельність. Протягом 1859—1884 років близько 30-45 тисяч абазинів, переважно горян, виїхали до Османської імперії (Туреччини, Єгипту, Лівії, Сирії, Палестини)^[4]. Частина народу загинула внаслідок тотального нищення аулів росіянами, насильницького переселення і розпорошення абазинів по селах і станицях Передкавказзя^[4]. Якщо до війни в Кубанській області, куди входила Абазинія, проживало 500 тисяч осіб різних національностей, то на початок 1880-х років лишилося всього 90 тисяч; серед них частка абазинів становила 9921 чоловік^[4][7]. Питома вага корінних народів знизилася через російську колонізацію Північного Кавказу (до 1897 року із російських губерній сюди переселилися 946 тисяч осіб). Тому на час першого російського перепису (1897) в Баталпашинському відділі Кубанської області, на історичних землях абазинів, більшість становили росіяни — 69,3%^[4]. Таким чином, внаслідок імперіалістично-колонізаторської політики Росії абазини втратили свою компактну етнічну територію; залишилася лише частина абазин, переважно тапантинців, які опинилися в меншості серед російських, карачаївських і адигських спільнот^[4].

Російська імперія		СРСР					Росія
1860-ті	1883	1939	1959	1970	1979	1989	2002	2010
бл. 60.000[4]	9.921[4]	15.294	19.591	25.448	29.497[8]	33.613	37.942	43.341[9]

В СРСР кількість абазинів поступово зростала. Зокрема, 1939 року, на початку Другої світової війни, їх чисельність становила близько 15,3 тисяч осіб, а напередодні розпаду радянської держави в 1989 році — 33,6 тисяч осіб. Більшість радянських абазинів проживали у Карачаєво-Черекеській автономній області. Вони постійно становили етнічну меншість (6-7% населення), поступаючись росіянам (45%), карачаєвцям (30%) і адигам (10%)^[4][10].

Так само спостерігався ріст абазинського населення після розвалу СРСР. Згідно з переписами населення Російської Федерації 2002 і 2010 років чисельність російських абазинів становила 37,9 тисяч і 43,3 тисяч осіб відповідно. З них більшість мешкала в Карачаєво-Черкесії (36 919 осіб (2010), 7,8% населення республіки)^[9]. Найбільш абазинськими були Абазинський район (14 808; 87,1%)^[11] і Адиге-Хабльський район (4 827; 30%)^[11]. В Росії абазинською мовою володіло 37831 осіб (87% від усього етнічного населення), але протягом 2-ї половини ХХ століття більшість абазинів москвинізувалися^[12].

•  Республіка Абхазія: 355 (перепис 2011)^[13]
•  Єгипет: 12.000^[14]
•  Туреччина: 12.000 (2014)^[1][14]; У 1970-1980-х роках в Туреччині мешкало 10 тисяч абазинів, нащадки переселенців^[4][10].
•  Україна: 128 (перепис 2001)^[15]

українські абазини вказали рідною мовою російську (86 осіб; 67,2%), абазинську (24 особи; 18,8%) і українську (4 чоловіка; 3,1%)^[16]; третина усіх абазинів вільно володіла українською (45 осіб; 35,2%)^[17].

Предки абазинів були північними сусідами абхазів і вже в I тис. н. е. частково з ними асимілювалися.

До кінця XIII століття абазинські племена мешкали на східному узбережжі Чорного моря, у так званій Малій Абхазії, між річками Бзиб і Туапсе^[4]. Згодом вони почали переселятися до Північного Кавказу. Масова міграція абазинів-тапатинців мала місце у XIV столітті, а абазинів-ашхарців — XVI—початку XVII століття^[4]. З XVIII століття джерела локалізують обидві групи абазинів на землях Північного Кавказу^[4]. Вони осіли по сусідству з адигськими племенами^[2]. Надалі значна частина абазинів була асимільована адигами, інша випробувала їх сильний культурний вплив.

У XVIII столітті землі абазинів стали ареною боротьби між Московською та Османською імперіями. 1739 року, за Белградським миром, річка Кубань оголошувалася кордоном між обома імперіями, а кавказькі народи, включно з абазинами, визнавалися підданими Стамбула. 1787 року Московія почала нову війну з турками; Кавказ також став зоною бойових дій — московські війська під командуванням генерала-серба Текеллія спустошили Абазинію, а також усі землі між Кубанню і Лабою^[18].

1829 року, згідно з Адріанопольським трактатом, Московія отримала закубанський край і узбережжя Чорного моря, й встановила на землях абазинів своє панування. Внаслідок нехтування московитами місцевих свобод та звичаїв, Абазинія виступила проти царського підданства й приєдналися до інших кавказців у Великій антиколоніальній війні. На межі 1840—1841 років, для придушення повстання убихів Хаджі Берзека, московські каральні війська під началом Миколая Муравйова-Амурського випалили Абазинію. Внаслідок цього абазини приєдналися до повсталих й спротив колонізаторам зріс. Лише 1860 року війська московського генерала Корганова розбили убихсько-абазинське військо на річці Псху й придушили повстання. 1861 року за убихської ініціативи було створено кавказький меджліс (парламент), який закликав Османську імперію, Англію та Францію допомогти у війні проти Московії. З цією метою, 1862 року делегація абазинів на чолі з полковником-галичанином Теофілом Лапинським відвідувала Лондон, але підтримки не отримала. Остаточно опір кавказьких народів було зламано 1864 року, після чого московський уряд вдався до депортації місцевих народів й воєнної колонізації^[18].

У 1860-их роках абазинів переселили на рівнину. До переселення головною галуззю господарства було випасне скотарство (головним чином мала та велика рогата худоба, коні; коняр — престижне заняття), з другої половини XIX ст. стало переважати землеробство (просо, ячмінь, кукурудза; садівництво, овочівництво).

До середини XIX ст. традиційні заняття, побут і народна творчість абазинів мало відрізнялися від адигських, разом з тим деякі риси традиційної культури абазинів зближують їх з абхазами (розвинене садівництво і бджільництво, особливості фольклору і орнаментики).

Продовжується асиміляція абазинів, зокрема за рахунок частих змішаних шлюбів з черкесами; в той же час посилюється рух за культурне відродження і національну автономію. За переписом 1970 року в СРСР мешкало 25,4 тис. абазинів^[2].

• 
  Абазинія (Little Abassia), 1835
• 
  Абазинія (Abasie), 1837
• 
  Абазини (Abadzek), 1861
• 
  Прапор Абазинського району (2010)

У ХІХ — 1-й половині ХХ століття основновою економіки абазинів були обробка шерсті (виготовлення сукна, повсті — гладких і візерункових, бурок, повстяних капелюхів, ноговиць, поясів, попон і т. д.), обробка шкір, деревообробка, ковальство, землеробство, скотарство.

Особливості традиційно-побутової культури понад усе зберігаються в їжі, сімейній і іншій обрядовості, етикеті, народній творчості. Традиційна соціальна організація — сільські громади, великі і малі сім'ї, патроніми.

Традиційні аули ділилися на патронімічні квартали, на рівнині — скупчені, в горах розкидані. Стародавнє житло — кругле, плетене, поширені були також прямокутні одно- і багатокамерні будинки з плітня; в кінці XIX ст. став застосовуватися саман. З другої половини XIX ст. з'явилися цегляні і дерев'яні рубані будинки під залізним або черепичним дахом. Традиційна садиба включала один або декілька житлових будинків, зокрема приміщення для гостей — кунацьку, і, на віддалі від них, комплекс господарських споруд.

Традиційний одяг загальнокавказького типу. Основу традиційної кухні складають рослинні, молочні і м'ясні продукти. Улюблена страва — білий соус з курятиною, заправлений часником і прянощами. П'ють слабкоалкогольний напій — буза.

Характерні звичаї і обряди, пов'язані з річним циклом. Зберігається фольклор: нартський епос, різні жанри казок, пісень.

Більшість абазинів — мусульмани-суніти. Іслам поширився в їхніх землях з початку XVII століття, через кримських татар і ногайців^[4]. До того абазини були язичниками або християнами. Доісламські регілійні вірування та практики зберігалися серед гірських абазинів найдовше, до середини ХІХ століття^[4].

Під час Кавказької війни в Абазинії ширилися ідеї мюридизму, але особливої підтримки не отримали^[4].

• Андрій Абазин
• Абаза-паша
• Абаза (рід)

Монографії

• Латышев В. В. Известия древних писателей, греческих и латинских о Скифии и Кавказе. Санкт-Петербург, 1893–1900. Т. I, II.
• Волкова Н. Г. Этнонимы и племенные названия Северного Кавказа. Москва, 1973.
• Волкова Н. Г. Этнический состав населения Северного Кавказа в XVIII-нач. XIX в. Москва, 1974.
• Анчабадзе З. В. Очерк этнической истории абхазского народа. Сухуми, 1976.
• Алексеева Е. П. Древняя и средневековая история Карачаево-Черкесии. Москва, 1971.
• Данилова Е.Н. Абазины (историко-этнографическое исследование хозяйства и общинной организации. XIX век) [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.]. Москва: МГУ, 1984.
• Анчабадзе Ю.Д., Волкова Н. Г. Народы Кавказа. Москва, 1993. Кн. I.

Статті

• Лавров Л. И. Абазины (историко-этнографический очерк) // Кавказский этнографический сборник. Москва, 1955. Вып. 1.
• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Абазины // Народы России. Атлас культур и религий. — Москва : Дизайн. Информация. Картография, 2010. — ISBN 978-5-287-00718-8.
• Абазины // Этноатлас Красноярского края. — 2-е изд., перераб. и доп. — Красноярск : Платина, 2008. — ISBN 978-5-98624-092-3. [Архівовано 29 листопада 2014 у Wayback Machine.]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Абазини

• Абазини [Архівовано 22 березня 2022 у Wayback Machine.] // ВУЕ
• Абазини, архів оригіналу // Ethnologue (18th ed., 2015)
• Абазини, архів оригіналу: // Ethnologue (17th ed., 2013)
• Абазини, архів оригіналу: // Ethnologue (16th ed., 2009)
• Кунижева Л.З. Из истории формирования абазинского народа [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.]
• Чекалов П. Трагедия абазин [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Эхо Кавказа. 2012-8-25.
• «Абазашта» — газета абазинською