|
Ваханці
 Ваханці (самоназва: khik, вахи, Ваханська:ښیک مردمِش, Шугнанська: Waxiēn, Таджицька:Вахониҳо, Перська:مردمان وخی) — один з памірських народів. Віруючі — мусульмани-ісмаїліти переважно нізарітського толку. Територія проживанняВаханці розселені на територіях ряду країн:
ЧисельністьЗагальна чисельність ваханців становить 50 — 70 тис. осіб[4]. У Таджикистані — 11 900 осіб назвали рідною ваханську мову (за переписом 1989).[5][6] В 21 сторіччі їх число може досягати в ГБАО 15 — 20 тис. осіб. В Афганістані — до 13 000 осіб[7]. У Пакистані — 10 — 40 тис. осіб. У СУАР КНР — до 15 000 осіб з 41 000 гірських «таджиків», відзначених саме так за переписом населення 2000 у КНР (інші в СУАР КНР — сарикольці). МоваРозмовляють на Ваханській мові східної групи іранської гілки індоєвропейської родини мов. Також поширені таджицька, російська, дарі, урду. Практично всі говорять на бадахшанській говірці таджицької мови. Традиційні заняттяНалежать до господарсько-культурного типу осілих орних хліборобів та скотарів високогірних зон Західного Паміру, Гіндукушу, Північних Гімалаїв та Каракоруму. Ваханська родина, що проживає в одному будинку, складається зазвичай не більше ніж з 15 осіб. Дорослі займаються землеробством, випасом худоби, різними домашніми промислами та ремеслами. Діти допомагають старшим пасти худобу та збирають хмиз і послід худоби, який у висушеному вигляді йде на паливо. Доїнням худоби та обробкою молока займаються жінки. Техніка підготовки полів до зрошування аналогічна ішкашимській, основними способами були валиковий та струменево-борозновий. Питома вага скотарства в господарстві збільшувалася із збільшенням висоти розташування селищ. Як і у інших памірців, було поширене ткацтво (чоловіче заняття), ткали шерсть дрібної рогатої худоби, а з вовни кіз і яків — на вертикальних ткацьких верстатах — смугасті безворсові килими (скотарство). На горизонтальних ткацьких верстатах ткали вовняні тканини для традиційного одягу. Чоловіки пряли шерсть кіз і яків, а жінки — шерсть овець та верблюдів. Великого розвитку досягло жіноче ручне гончарство[8]. ОдягЖінки в'язали вовняні (до колін) шкарпетки з багатим кольоровим орнаментом, які надягали під чоботи на м'якій підошві. Влітку ходили у взутті типу сандалій, як шугнанці. Головні убори — у жінок велике покривало, тепер косинки, а у чоловіків — тюбетейка (круглої форми з прямою околичкою та плоским верхом). Деякі жінки також носили тюбетейки, як і ішкашимки. З 1950-х років повсюди увійшов у побут одяг сучасного міського покрою, фабричного виготовлення. У жінок — місцева середньоазійська сукня на кокетці з середньоазійського шовку, сатину, оксамиту, фабричного виготовлення вовняні в'язані кофти, светри, шкарпетки, панчохи, взуття. Вовняні халати, овчинні шуби, вовняні візерункові шкарпетки без п'ят і чоботи на м'якій підошві головним чином носять чабани[9]. ВзаємовідносиниЯк і у інших памірських народів, життя кишлачної громади та співіснуючі з нею патронімії ґрунтувалася багато в чому на звичайному праві. У ваханців аж до теперішнього часу зберігається багато нерозділених сімей. І малі, і нерозділені родини входять в патронімію (тухм) та пов'язані агнатною спорідненістю. Характерна взаємна допомога у господарських роботах і при різних сімейних подіях. Велику роль грав дядько — брат матері. У роки радянської влади тривав процес асиміляції ваханців таджиками, але ваханці зберігають свою етнонаціональну самосвідомість; паралельно з 2-ї половини XX століття йде процес консолідації всіх памірських народів в одну етнічну спільність[10]. Примітки
Джерела
Посилання |
||||||||||||||
