Вікіпедія:Інституційна пам'ять

Це есе містить поради або погляди одного чи більше дописувачів Вікіпедії. Есе можуть відображати як широковизнані норми, так і переконання невеликої групи. Ставтеся до цих порад розважливо. Есе не є правилом чи настановою.

Інституційна пам'ять або документована довготривала пам'ять спільноти — це здатність певних знань поширюватися у Вікіпедії без залучення вікіпедиста, який їх створював. Тобто це здатність передавати досвід не покладаючись на пам'ять окремого вікіпедиста-носія знань, а через механізми та інфраструктуру самої Вікіпедії. Іншими словами, це наявність механізмів, які дозволяють членам спільноти легко знайти інформацію про попередні консенсуси чи факти і оперувати ними у новому обговоренні, навіть якщо ніхто із учасників тих попередніх обговорень не бере в поточному участі.

Спільнота, яка не має традицій зберігати інституційну пам'ять, за поведінкою нагадуватиме людину, у якої є проблеми з пам'яттю. Така спільнота буде змушена раз за разом вирішувати з нуля одні й ті самі типові задачі та повторювати одні й ті самі сварки без можливості зупинити це ходіння по колу.

Наразі довготривала пам'ять спільноти в Українській Вікіпедії зберігається і передається саме окремими вікіпедистами «хранителями знань», які пам'ятають де й коли були якісь обговорення, які методи й підходи застосовували, які консенсуси були здобуті і які прецеденти існували, а також які інші неписані традиції існують. Це — усна традиція. Вона нагадує дописемні часи, коли володіння знаннями було привілеєм вузького кола індоктринованих, і знання передавалися із уст в уста від одного хранителя знань до його наступників чи послідовників. Задача стоїть в тому, щоб відійти від усної традиції і перейти до наступної епохи у організації структури знань: ці знання мають стати легкодоступними для широкого кола людей. Навіть людина, що не надто цікавилася якоюсь проблемою, повинна мати зручний інструментарій для того, щоб дізнатися про саме існування певної проблеми і отримати уявлення про поточний стан її вирішення.

Чисто теоретично, майже вся інформація у Вікіпедії може бути знайдена без залучення вікіпедиста-носія знань — є архіви, є повнотекстовий пошук, та й врешті решт історія редагувань все зберігає. Але такий пошук потребує значних зусиль. Іноді — колосальних. До того ж, треба ще знати що шукати. Суть же інституційної пам'яті полягає в тому, що таких зусиль для пошуку інформації має бути докладений абсолютний мінімум. Знання мають зберігати не люди, а інституції — тобто технічні засоби самої Вікіпедії, такі як спеціальні призначені сторінки, Вікіпроєкти, переліки, категорії, навбокси тощо, які ці знання систематизуватимуть, каталогізуватимуть та індексуватимуть. Важливі знання — або, якщо точніше, необхідні в контексті для поточного обговорення знання — мають лежати на поверхні. І, таким чином, передача знань має відбуватися пасивно: зацікавлений може просто відкрити і почитати готове, відпадає потреба в оповідачі.

Яскравим прикладом інструментів інституційної пам'яті, які добре впроваджені в Українській Вікіпедії, є проєкти ВП:ПС і ВП:ВИЛ, а також ВП:ДС і ВП:ВС. Історія ухвалених рішень занотовується на СО статті як перелік посилань. Такі рішення перебувають на чільному місці, а тому легкодоступні для будь-якого вікіпедиста. Можуть минути десятиліття, але все одно попередні аргументи і підсумки з приводу статті легко можуть бути переглянутими учасниками нової дискусії, і взяті до уваги.

Як було зазначено вище, в Українській Вікіпедії непогано діють деякі інструменти інституційної пам'яті, які оперують в основному просторі — просторі Вікі-статей. Там не все райдужно — відсутні або слабкорозвинуті інструменти для передачі знань щодо стилю і оформлення, наприклад.

Але ще гіршим є стан розвитку таких інструментів для метапедичної діяльності у Вікі. Прикладом інституційної пам'яті тут є Вікіпедія:Запити на арбітраж, але це є лише вершечком айсберга. Бо існує чималий перелік однотипних конфліктів, непорозумінь і проблем, які виникають регулярно, щоразу поглинають значні ресурси у членів спільноти (час та емоції) і рідко коли здобувають розв'язок. Вони не залишають по собі практичних наслідків — підсумків (хоча б і проміжних, а не остаточних), а без підсумків прогрес у їх вирішенні — неможливий.

Стан поліпшиться, коли чергова поява однотипної задачі чи конфлікту розвиватиметься за таким сценарієм:

— Ця проблема вже піднімалась? На чому там спинились минулого разу? — Ось знайшов: такі аргументи звучали. — Ага, тоді продовжуємо одразу з цього місця.

Причому, знати про існування минулого разу повинен навіть вікіпедист, який не брав участі у минулому обговоренні.

Як цього досягти — питання відкрите. Найбільш оптимальний наразі інструмент для досягнення цієї мети:

• кожен здобутий консенсус може отримувати окрему службову сторінку, відмічену шаблоном {{Досягнутий консенсус}}. Ці сторінки потім можуть бути поєднані з подібними консенсусами через відповідні категорії або навігаційні шаблони. Цей варіант не потребує введення нового поняття (типу Затверджений додаток) до вже наявних понять (правил, настанов тощо), бо саме поняття консенсусу вже існувало: ВП:КОНСЕНСУС.

Попередні ідеї:

• «індексований перелік» обговорень, на кшталт цього: Обговорення Вікіпедії:Проєкт:Військова історія § Завершені обговорення. Він незграбний і кострубатий, але це — лише пропозиція до обговорення.
• кожен здобутий консенсус може отримувати окрему службову сторінку як «міні-правило». Наприклад, він може бути розміщеним під шаблоном-заголовком {{Затверджений додаток}} чи подібним (на додачу до незатвердженого {{додаток}}), і бути об'єднаними через відповідні категорії або навігаційні шаблони. Фактично, ця ідея розвинулася у підхід із {{Досягнутий консенсус}}.

• Вікіпедія:Передача досвіду
• Вікіпедія:У Вікіпедії не діє прецедентне право
• Вікіпедія:Підбиття та оскарження підсумків