|
ЕвгемеризмЕвгемери́зм — герменевтична теорія тлумачення міфів, згідно з якою релігія виникла з культу померлих або живих «великих людей». Прихильники евгемеризму вважають, що міфологія і релігія є результатом сакралізації історії. Згідно з цією теорією, боги та інші міфологічні персонажі — це фантастично проінтерпретовані реальні особи, а міфи — трансформовані історичні оповіді. Народжений у добу античності евгемеристичний погляд на міфологію та релігію, переживши розквіт у часи раннього християнства і в добу Середньовіччя, зберігся до нашого часу і справив відчутний уплив на становлення релігієзнавства як науки. Теорія названа за іменем давньогрецького філософа-утопіста Евгемера (грец. Εὐήμερος), що жив при дворі македонського династа (царя) Кассандра (кінець IV ст. до н. е.). Він написав твір «Святе письмо» (Ιερά άναγραφή), який у латинському перекладі Еннія названо «Священною історією», де й збереглися записи його поглядів. Подібні погляди мали й інші мислителі, але вплив Евгемера виявився найбільшим. Історія«Евгемеричні» погляди можна знайти в попередників Евгемера: Ефора, Геродота, Ксенофана та Гекатея[1]. Раціоналістичні трактування міфів і легенд присутні і в Платона. Він описував як Сократ пояснював легенду про викрадення Орітії богом вітру Бореєм: що вітер скинув Ортію зі скелі і вона розбилася, а в переказах ця подія перетворилася на викрадення[2]. Попри окремі евгемеричні погляди, Сократ висміював концепцію того, що всі міфи можна легко пояснити раціонально[3]. Однак, тривалий вплив Евгемера на пізніших мислителів, таких як Енній, зумовив, що раціоналістичні погляди на міфологію отримали назву саме «евгемеризм»[1]. На погляди Евгемера, можливо, вплинув культ реальних правителів, Александра Македонського[4] та Діона Сиракузького[5], і приклад Діоніса й Геракла, що в міфах були обоженими людьми[4]. Події, описані в давньогрецькій релігії, він пояснював як прикрашені та перебільшені природні явища та історичні події. Тому його супротивники, особливо Каллімах, вважали Евгемера атеїстом[5]. Евгемеризм прийняли стоїки, такі як Персей Кітіонський[6]. Плутарх наводив приклад раціонального пояснення міфу про мінотавра: чудовисько мінотавр було позашлюбним сином реального царя Міноса[7]. Секст Емпірик стверджував, що давні правителі приписували собі надприродні сили задля тримання підданих у покорі, і отримали шанування як боги[8]. Книга премудрості Соломона містить раціоналістичні пояснення виникнення ідолів. Люди робили зображення померлих рідних або правителів, які прикрашалися та ставали об'єктами поклоніння[9]. Ранні християнські автори, такі як Лактанцій, посилалися на Евгемера з метою довести, що язичницькі боги нижчі за християнського Бога[4]. Евгемеричних трактувань язичницької релігії дотримувалися Арнобій, Леон Пеллійський, Феодор Кіренський[10]. В Малали та Амартола описується, що язичницькі боги в дійсності були царями, князями та іншими історичними особами, яких по їх смерті почали шанувати як вищих істот. Саксон Граматик евгемерично пояснював віру германців в Одіна[11]. Він вважав, що це був історичний діяч із Малої Азії, що походив від троянського царя Пріама[12]. Евгемеризм міститься в багатьох старослов'янських творах. У Іпатіївському літописі до тексту Малали зроблені доповнення. Наприклад, слов'янського бога Сварога пояснено як єгипетського царя «Феоста»[11]. У XIX ст. евгемеризм почав критикуватися та модифікуватися, оскільки дослідження міфології та релігії показали — неможливо пояснити всіх їхніх персонажів як стародавніх правителів[13]. Герберт Спенсер вбачав у них реальних, але давно померлих предків, тоді як опоненти (Едвін Гартленд, Арчибальд Чисголм, Ендрю Ленг) засуджували його за надмірно спрощене уявлення про розвиток вірувань, у якому не пояснюється звідки взялися герої чи чудовиська[14]. З іншого боку, відкриття історичності Трої сприяло пошукам реальних подій, які могли б лежати в основі давніх міфів і герої стали частіше сприйматися як історичні постаті[15]. Примітки
Література
|
