Віта́лій Едуа́рдович По́ртников (нар. 14 травня 1967, Київ) — український публіцист, письменник і журналістєврейського походження[4]. Оглядач «Радіо Свобода» та постійний автор аналітичних статей в українських виданнях на політичну та історичну тематику. Член Українського ПЕН[5]. Лауреат Шевченківської премії 2023 року за «публіцистичні статті та виступи останніх років»[6][7].
Ранні роки та освіта
Почав друкуватися в 1983 році в латвійській газеті «Jūrmala», навчаючись у восьмому класі[8][9].
За його власним твердженням, не маючи можливості через обмеження для євреїв вступити в Київський університет[10], у 1984 році переїхав з Києва до Дніпропетровська та вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, де провчився три курси[8][9]. У 1988 році перевівся на факультет журналістики Московського університету, який закінчив у 1990 році[9]. (Республіканські університети, які не мали факультетів журналістики, мали можливість направити 1—2 студентів філологічних факультетів на журфак МДУ з третього курсу на третій[10].) У 1992 році закінчив аспірантуру кафедри періодичної преси МДУ[11].
Кар'єра
З 1988 по 1992 рік співпрацював з київською газетою «Молодь України», один із перших радянських парламентських кореспондентів.
З 1989 року — оглядач заснованої в цей-таки час «Независимой газеты» (Москва), спеціалізувався на висвітленні проблем союзних республік і пострадянського простору, зокрема українсько-російських взаємин і становлення української державності. Залишив видання в 1995 році разом із групою журналістів, незгодних з передачею газети у власність структур, близьких до Бориса Березовського. Був членом Спілки журналістів СРСР, бо «з її членським квитком [можна було] відвідувати будинок журналіста[ru] в Москві і там був ресторан»[12]. Також є членом Спілки журналістів України[13], але не бере участі у її діяльності та не вірить у самоорганізацію журналістів в Україні[12].
З 1990 року співпрацює з Радіо Свобода як кореспондент української служби радіостанції в Москві і є ведучим низки програм російської служби.
З 1994 року регулярно публікується в газеті «Дзеркало тижня» (Київ), де вів рубрику «Щоденники» (матеріали цієї рубрики зібрані в книжці «Богородиця у синагозі»). Публікувався також у виданнях «Русский телеграф», «Ведомости», «Время MN» (Москва), «День», «Корреспондент», «Деловая неделя» (Київ), «Бізнес і Балтія», «Телеграф» (Рига), «Эстония», «Postimees» (Таллінн), «Polityka», «Gazeta Wyborcza» (Варшава), «Белгазета» (Мінськ).
Пише також на теми, пов'язані з єврейством і Близьким Сходом: ще в радянський час співпрацював з журналом «Советиш геймланд» і газетою «Биробиджанер штерн», які виходили на їдиш. Провадив постійні рубрики у газеті «Вести» (Тель-Авів) та газеті «Еврейские новости» (Москва).
З червня 2006 по жовтень 2007 року шеф-редактор української щоденної газети «Газета 24» (у вересні-жовтні 2007 року — поєднував також з посадою головного редактора газети).
Вів також публіцистичні й інформаційно-аналітичні програми на кількох українських телеканалах, зокрема «Вікна у світ» і «Вікна-тижневик» на СТБ, «День сьомий» на ICTV, «VIP» на К-1. З 2009 по 2011 рік вів програму «Правда Віталія Портникова» на телеканалі ТВі[14]. У травні 2010 року став головним редактором ТВі[15]. З листопада 2013 веде програми на телеканалі Еспресо ТБ.
У 2013 році взяв активну участь в Євромайдані в Києві[16]. Входив до складу ради Всеукраїнського об'єднання «Майдан»[17]. У січні 2014 року Портников заявив, що проти нього і низки інших опозиційних українських журналістів готується провокація з боку російських спецслужб у зв'язку з масовими протестами в Києві і тимчасово переїхав до Варшави, звідки повернувся після політичних змін в Україні[18].
