|
Тихий Олексій Іванович
Оле́кса (Олексі́й) Іва́нович Ти́хий (27 січня 1927, хутір Іжевка, Костянтинівський район, Артемівська округа, Україна — 6 травня 1984, тюремна лікарня у м. Перм) — український дисидент, правозахисник, учитель, мовознавець-аматор, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови і проти зросійщення Донбасу. Помер в ув'язненні. ЖиттєписЗакінчив філософський факультет Московського університету[1]. У 1948 році вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецької) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал Міністерства внутрішніх справ Українського округу замінив покарання на умовне. У 1950-53 роках працював учителем логіки і психології у Новокостянтинівській семирічній школі Приазовського району Запорізької області. У 1953-54 роках працював учителем історії у селі Рубці (нинішнє село Рубці Лиманського району Донецької області — нове, сюди переселили старе село у 1958 році). У 1954—1955 роках — вчитель історії в Олексієвській середній школі Костянтинівського району, у 1955—1957 рр. — завуч Олексієво-Дружківської середньої школи робітничої молоді (обидві — у нинішньому селищі Олексієво-Дружківка Донецької області). Заарештований у лютому 1957 року за листа, надісланого до ВР УРСР із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину та проти зросійщення Донбасу. 18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду (від 1961 р. — Донецького) на підставі ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання відбував у потьминських таборах і Володимирській тюрмі. Після звільнення 15 лютого 1964 року Тихий, не маючи можливості працювати вчителем за фахом (історія, суспільствознавство), до 1957 р. працював у школі робітничої молоді вчителем математики (викладав також фізику, астрономію і англійську мову), пізніше пальщиком, слюсарем, дефектоскопістом, пожежником. Водночас здійснював велику роботу з укладання книги «Мова-народ» (про роль мови у житті народу) і словника покручів української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині. У січні 1972 року Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 року — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край»[2]. У 1974 року написав нарис «Сільські проблеми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. У листопаді 1976 року Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ — «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1». Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977 року. Справу Тихого було об'єднано зі справою Голови УГГ, колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М. Руденка. У червні-липні 1977 року під час судового процесу («процес по справі Руденка-Тихого») в м.Дружківка (Донецької області) Олексія Тихого було звинувачено в «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 21 липня 1977 року оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого позбавлено волі на 10 років із засланням на 5 років та за ст. 222 ч. І — на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Суд визнав його «винятково небезпечним рецидивістом». Місцем покарання був табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки його етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл, а пізніше перевели у табір особливого режиму ВС-389/36 в селі Кучино Чусовського району Пермської області. На захист Тихого виступила організація "Міжнародна амністія", а також визначні правозахисники Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші. У березні 1980 року Тихого перевели у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Кілька разів оголошував голодування (найдовше — 52 дні). З 1981 року тяжко хворів. Помер 6 травня 1984 року в тюремній лікарні Пермі[1][3]. Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 року вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину». 19 листопада 1989 року тлінні останки Олекси Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина було перевезено з Пермі та Пермської області й перепоховано на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33). Творча діяльністьАвтор багатьох самвидавних праць, жодна з яких не була опублікована в СРСР до 1991 року. Підготував збірку висловлювань видатних людей про мову і її роль у житті народу «Мова-народ». Наприкінці 1976 року збірку рекомендовано Інститутом філософії АН УРСР до друку, але замість друку рукопис опинився в архівах КДБ. На суді влітку 1977 року проф. Ілля Стебун, зав. кафедрою української мови Донецького державного університету свідчив, що в книжці є «прихований антирадянський зміст». Олекса Тихий готував також словник слів-покручів в українській мові. Деякі праці Тихого було визнано антирадянською пропагандою і агітацією, що стало, побіч участі у Гельсінкській групі, причиною обвинувачення та суворого вироку суду. У 1982 р. у США у видавництві «Смолоскип» вийшла книжка: «Олекса Тихий. Роздуми». Укладена Тихим книга «Мова — народ» опублікована видавництвом «Смолоскип» у Києві у 2007 році[4]. Творчий доробок Тихого зібраний і опублікований, поряд із багатьма іншими документами, у першому томі двотомника «Олекса Тихий: думки про рідний донецький край»[5]. Другий том двотомника — «Олекса Тихий: у спогадах, роздумах, літературі» [6]. Творча спадщина
Життєва позиціяТихий Олексій Іванович:
Вшанування пам'яті У грудні 1997 року в Дружківці було створено Фонд пам'яті Олекси Тихого. Указом Президента України № 937/2006 від 8.11.2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно)[7]. 26 січня 2007 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки, присвяченої Олексі Тихому в місті Дружківка, та пам'ятної стели на подвір'ї школи № 14 в смт Олексієво-Дружківці Донецької області, де Тихий навчався у 1940-ві роки, а потім і викладав.[8] 16 травня 2007 року в Донецьку, вперше на обласному рівні, в приміщенні Донецької обласної філармонії відбувся великий меморіальний захід з нагоди 80-річчя від народження, 23-ї річниці його загибелі, а також презентації виходу з друку книги «Олекса Тихий. Мова — народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу». Ініціатором та організатором заходу була Донецька обласна організація Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка за участю обласної бібліотеки ім. Крупської, Донецького національного та Слов'янського державного педагогічного університету.[9] У травні 2007 року при ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, у вигляді тематичного об'єднання почало роботу Донецьке обласне товариство імені Олекси Тихого. Голова — Євген Олексійович Шаповалов. У 2008 році за результатами міського конкурсу «10 знаменитих дружківчан», що проводився міськими газетами «Наша Дружківка» та «Дружківка на долонях» Олексу Тихого визнали найвідомішим дружківцем [Архівовано 9 листопада 2017 у Wayback Machine.]. Товариством ім. Олекси Тихого за сприянням ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Донецького осередку Союзу Українок, редакцій газет «Наша Дружківка», «Провінція», видаються книги, та брошури про Тихого, та з його статтями. Так у 2007—2009 роках вийшли 5 книг з серії «Хто ж такий Олекса Тихий?», 2008 рік книжка «Не можу більше мовчати». У 2009 році нарешті побачив світ довгоочікуваний «Словник мовних покручів», матеріали до якого Тихий збирав майже все життя. Починаючи з 2007 року, ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, у якому тематичним об'єднанням діє товариство Олекси Тихого, організовує щорічні «Олексині читання», у яких беруть участь учні старших класів загальноосвітніх шкіл Донеччини, студенти, молоді педагоги. Переможці читань преміюються поїздкою до Києва. Здійснювалися велопробіги під девізом «Стежками Олекси Тихого». У 2011 році велопробіг організовувала Костянтинівська райдержадміністрація. У 2010 році, за сприянням Товариства О. Тихого, вийшли книжки Олекси Тихого «Шевченко про мову» і «Думки про виховання». До 85-ти річчя зі дня народження Тихого Донецькою ОДА, під редакцією Василя Овсієнка, готується до друку двотомник, до якого входять як статті самого Олексія Івановича, так і свідчення про нього видатних людей. У 2012 році у приміщенні Донецької обласної філармонії з участю представників влади, народних депутатів, науковців і громадськості відбувся урочистий захід з нагоди виходу двотомника «Олекса Тихий: думки про рідний Донецький край». Двотомник видано за кошти обласного бюджету, тож у продаж він не надходив, а розсилався за визначеним списком одержувачів, зокрема родині Олекси Тихого. У 2016 році Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні вніс його ім'я до проєкту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[10]. Вулиці, названі на честь Олекси Тихого, існують у кількох населених пунктах України. Проспект Олекси Тихого — проєкт проспекту, що з'єднає п'ять міст Донецької області: Слов'янськ, Краматорськ, Дружківку, смт Олексієво-Дружківку та Костянтинівку. 27 січня 2017 року на державному рівні в Україні відзначено ювілей — 90 років з дня народження Олекси (Олексія) Тихого (1927—1984), правозахисника, політв'язня радянського режиму, поета, мовознавця, педагога, члена Української гельсінської групи.[11] У листопаді 2019 року в Києві вулицю Виборзьку перейменовано на честь Олекси Тихого.[12] З 16 березня 2020 року в Києві станцію швидкісного трамваю «Польова» перейменовано на станцію «Олекси Тихого».[13] Див. такожЛітература
Примітки
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
