Адо Улуро
Адо́ Улуро (справжні прізвище, ім'я та по батькові — Гаврило Миколайович Курилов; 30 квітня 1938, Андрюшкіно — 27 листопада 2024[4]) — юкагирський письменник, фольклорист і мовознавець, кандидат філологічних наук з 1969 року; член Спілки письменників Росії з 1975 року. БіографіяНародився 30 квітня 1938 року в селі Андрюшкіному Нижньоколимського улусу Якутської АРСР СРСР (тепер Республіка Саха, РФ). 1958 року закінчив Якутське педагогічне училище, у 1962 році — Ленінградський педагогічний інститут. Протягом 1968–1991 років працював науковим співробітником, завідувачем сектору Інституту історії, мови та літератури Якутськлї філії Сибірського відділення АН СРСР; з 1991 року — завідувач сектору юкагирської мови, літератури та фольклору Інституту проблем нечислених народів Північі Сибірського відділення Російської академії наук у Якутську. Одночасно був доцентом кафедри філології Якутського університету. ТворчістьПсевдонім Адо Улуро означає «Син Улуро» (Улуро — озеро на півночі Якутії, на берегах якого живе переважна більшість юкагирів). Створив юкагирську писемність, видав:
Зібрав матеріали з мови, фольклору та етнографії юкагирів. Опублікував збірку «Перекази та легенди» (1992), низку наукових праць. Автор кількох поетичних і прозаїчних книг, які виходили юкагирською мовою або в російському і якутському перекладах:
Писав також для дітей:
Переклав твори Степана Руданського («Повій, вітре, на Вкраїну»), Лесі Українки («Коли втомлюся я життям щоденним»), Володимира Сосюри («Любіть Україну!», «Юнакові»), вступ до балади «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий») та вірш «Думка» («Тече вода в синє море»), «Заповіт» Тараса Шевченка. ПриміткиЛітература
Information related to Адо Улуро |