Дені Вільнев народився 3 жовтня 1967 року в містечку Жантії[en][5], яке є частиною більшого міста Беканкур, провінція Квебек, у франко-канадській сім'ї нотаріуса Жана Вільнева й домогосподарки Ніколь Демерс[6]. Він є найстаршим із чотирьох дітей Жана й Ніколь[7]. Його молодший брат, Мартін[en], також є кінематографістом[8].
У 1990—1991 роках, після невдалої попередньої спроби, Вільнев узяв участь у новому сезоні змагальної передачі «Перегони: призначення — світ» від Radio-Canada, яка цього разу проходила у Євразії та мала на меті відправити молодих кінематографістів у подорож континентом для знімання короткометражних фільмів[13]. Подорожуючи Євразією він відвідав такі країни, як Індонезія, Таїланд, Китай, Індія, Туреччина та СРСР, і зняв 25 короткометражних фільмів, за які в підсумку здобув перемогу та однорічне стажування в канадському Національному кінематографічному управлінні (НКУ)[14]. Після цього він став асистентом режисера П'єра Перро[en] під час знімання документального фільму «Крижаний воїн» (1994) на острові Елсмір, а пізніше вирушив на Ямайку, де зняв короткометражну документальну стрічку «REW-FFWD» (1994) для НКУ[15][16]. Водночас він став постановник кількох музичних відеокліпів, як-от «Ensorcelée» для Даніеля Беланджера[en], «Querer» для «Цирку дю Солей» і «Tout simples jaloux» для Beau Dommage, що були відзначені нагородами. У цей період Вільнев також зустрів кінооператораАндре Тюрпена[en], з яким неодноразово співпрацюватиме в майбутньому[12].
У 2000 році Вільнев написав і зняв психологічну драму«Вир[en]» з бюджетом у 3,4 млн $[22], що оповідає про молоду жінку, яка страждає на депресію й зав'язує романтичні стосунки із сином людини, яку вона вбила внаслідок дорожньо-транспортної пригоди[23]. Фільм отримав загалом схвальні відгуки[24]. Стівен Голден[en] із The New York Times висловив думку, що фільм є «роздумом про розрив між блиском елітного міського життя та реальностями життя та смерті, які той маскує», а також зазначив вплив дадаїзму[25]. Кевін Томас з Los Angeles Times описав картину як «стильну [і такою, що] захоплює подих» та похвалив «динамічну» робота Вільнева, назвавши режисера «талановитим, пристрасним і зухвалим»[26]. У ретроспективних оглядах агентство The Canadian Press[en] описало картину як «незвичайну притчу», яка «демонструє більш авангардну сторону Вільнева»[27], тоді як вебсайт IndieWire оцінив її як найгіршу у фільмографії режисера[28]. Вільнев здобув кілька нагород за найкращу режисерську роботу й найкращий сценарій[29][30], а також був нагороджений призом ФІПРЕССІ на Берлінському міжнародному кінофестивалі[31].
Я усвідомив свої межі в режисурі та написанні сценаріїв. Створення кіно заради кіно не робило мене щасливим ... Я не міг правильно висловити ідею за допомогою зображення. І я боявся акторів [...] Ви маєте пройти довгим шляхом самоаналізу. І це було найкраще [рішення], яке я коли-небудь приймав.
Після випуску «Вира» Вільнев вирішив узяти перерву від кінематографа й переїхав до сільської місцевості, щоби присвятити більше часу дружині та дітям, а також переосмислити підхід до створення фільмів; на думку режисера, його попередні роботи були «зарозумілими й самовдоволеними» та «не достатньо сильними» загалом[11][32][33]. Під час цього періоду він займався зйомкою рекламних роликів для різноманітних компаній, як-от Desjardins[en][12][34]. 2006 року Вільнев написав двохвилинний короткометражний фільм «120 секунд до перемоги на виборах», який був знятий на мобільний телефон[35][36], а наступного року став співрежисером документального фільму «Крик щастя»[37].
У 2008 він зняв короткометражний фільм «Поверхом вище[en]» за сценарієм Жака Давідтса, що оповідає про групу з одинадцяти людей, які нескінченно поїдають їжу на бенкеті[34]. Картина була представлена під час секції "Тиждень критики» на Каннському кінофестивалі 2008 року[en], де вона отримала приз від Canal+[38][39]. Водночас він працював над драмою «Політех[en]» (2009), що ґрунтується на масовому вбивстві в Політехнічній школі Монреаля в 1989 році. Вільнев написав сценарій у співавторстві з Жаком Давідсом та Еріком Лека[40], консультуючись із сім'ями загиблих і провівши інтерв'ю зі свідками трагічної події[34]. Фільм отримав загалом схвальні відгуки критиків[41]. Пітер Говелл з Toronto Star написав, що картина «показує насильство, точно відтворюючи історичний запис, але не потопає в ньому»[42], тоді як Кетрін Монк з Calgary Herald похвалила Вільнева та акторський склад за «перетворення трагедії […] на твір глибокої краси»[43]. Деякі оглядачі розкритикували фільм за зображення насильства та нерозкриті теми[44][45]. «Політех» завоював численні нагороди на церемоніях Джутра[en] та «Геній», включно з преміями за найкращий фільм та найкращу режисерську роботу[46][47].
Одночасно з виробництвом «Політеха» Вільнев займався постановкою воєнної драми «Пожежі» (2010), яка ґрунтується на однойменній п'єсі[en]Ваджи Муавада[en] та оповідає про канадських близнюків, які вирушають до рідної країни своєї матері на Середньому Сході, щоби розкрити її таємниче минуле поки довкола відбувається громадянська війна[32]. Він написав сценарій до фільму в співавторстві з Валері Богран-Шампан, працюючи над ним упродовж п'яти років[48][49]. Фільм здобув визнання критиків і зібрав 16 млн $ при бюджеті в 6 млн $[50][51]. Бетсі Шаркі з Los Angeles Times назвала фільм «найкращою реалізованою роботою» Вільнева[52], тоді як Роджер Еберт написав у своєму огляді, що картині «вдається показати, наскільки безглуздо й марно ненавидіти інших через їхню релігію»[53]. Фільм отримав численні нагороди та номінації[32][54], включно з номінаціями на премії БАФТА та «Оскар» за найкращий неангломовний фільм і найкращий міжнародний художній фільм відповідно[55][56]. 2011 року Вільнев зняв два короткометражних фільми — «Дорослий рейтинг за оголеність» та «Емпіричне дослідження про вплив звуку на інерцію зору»[57][58].
Вільнев став отримувати численні пропозиції та сценарії від різних кіностудій після успіху «Політеху» і, особливо, «Пожеж»[59]. Його наступними повнометражними роботами стали трилер«Полонянки» для Warner Bros. і психологічна драма «Ворог» — перші англомовні фільми режисера. Вільнев працював над ними одночасно — під час знімання «Ворога» влітку 2012-го він проводив кастинг для «Полонянок», а восени, коли перший фільм уже перебував на стадії постпродукції, почав знімання другого[60]. «Ворог» був знятий за сценарієм Хав'єра Гуллона[en], що ґрунтується на романі Жозе Сарамагу«Двійник[en]» та оповідає про викладача коледжу у виконанні Джейка Джилленгола, який помічає у фільмі з відеопрокату свого допельгангера[61][62]. «Полонянки», який оповідає про зникнення двох дівчаток у Пенсильванії та їх подальший пошук, було знято за сценарієм Аарона Ґузиковського[en], тоді як головні ролі виконали Г'ю Джекман і Джилленгол[63]. Фільм став першою картиною режисера для голлівудської кіностудії[64], а також його першим спільним проєктом із кінооператором Роджером Дікінсом, який виявив бажання співпрацювати з Вільневим після перегляду «Пожеж»[33].
«Полонянки» та «Ворог» вийшли в серпні й вересні 2013 року відповідно[65][66]. «Полонянки» отримав схвальні відгуки та зібрав 122 млн $[67][68]. Ентоні Скотт[en] із The New York Times похвалив Вільнева й написав, що той «з винятковою дисципліною вловлює, як повільно може текти час під час кризи, як незмінний стан незнання може тиснути на кожну мить»[69], а Крістофер Орр із The Atlantic наголосив, що режисерська робота, поміж іншого, є «просто занадто сильною, щоби це ігнорувати»[70]. Численні видання додали картину до своїх списків найкращих фільмів 2013 року[71], включно з Національною радою кінокритиків США[72]. Стрічка також отримала номінацію на премію «Оскар» за найкращу операторську роботу під час 86-ї церемонії вручення[73]. «Ворог» отримав менш схвальні відгуки[74], тоді як деякі критики порівняли його з фільмами Девіда Лінча[75][76]. Енн Хорнадей із The Washington Post написала у своєму неоднозначному огляді, що «попри всю майстерність, з якою Вільнев створює загрозливу, похмуру антиутопію […, вона] відчувається непереконливою та необґрунтованою»[77]. Вільнев був нагороджений премією Канадської кіноакадемії[en] за найкращу режисерську роботу над «Ворогом»[78].
Я кілька разів перечитував сценарій — він мені дуже подобався, але я не хотів нести цей тягар на своїх плечах. То був дуже ризикований проєкт. Я казав собі, що мені потрібно знайти в собі всі технічні навички; усі можуть зненавидіти мене за це. Але через силу цієї історії я був зворушений і вирішив сказати «так».
Після «Прибуття» Вільнев взявся за постановку наступного проєкту, яким стала неонуарна наукова фантастика «Той, хто біжить по лезу 2049» за сценарієм Гемптона Фенчера[en] і Майкла Гріна[en] — продовження «Того, хто біжить по лезу» (1982)[102]. Цьому передувала зустріч режисера з представниками продюсерської компанії Alcon Entertainment[en], з якою він співпрацював раніше над «Полонянками». Вільнев, який був натхнений «Тим, хто біжить по лезу» на вибір кінематографу своєю професією, вагався з прийняттям пропозиції компанії через культовий статус оригінального фільму, але врешті-решт погодився[101]. «Той, хто біжіть по лезу 2049» оповідає про репліканта, що працює на департамент поліції Лос-Анджелеса та розкриває таємницю, яка загрожує дестабілізувати суспільство та перебіг цивілізації, тоді як головні ролі виконали Раян Гослінг і Гаррісон Форд, який був протагоністом першого фільму[103]. Фільм є третім проєктом, над яким Вільнев співпрацював із Дікінсом[82].
«Той, хто біжить по лезу 2049» вийшов у жовтні 2017 році та здобув визнання критиків[104][105]. Стрічка зібрала 259 млн $ при бюджеті у 150—185 млн $[106][107], ставши найкасовішою та найбюджетнішою у фільмографії Вільнева на той час[108]. Критики, окрім іншого, вкрай похвально відгукнулися про роботу, яку виконав Вільнев. Ентоні Скотт із The New York Times висловив думку, що фільм є самоаналізом власних почуттів Вільнева і твором режисера, який виділяє «нервовий спокій»[109], тоді як Мік Ласаль[en] з San Francisco Chronicle написав, що картина використовує той самий тон оповіді, що й у роботах пізнього періоду режисера, як-от «Прибуття»[110]. Чимало видань помістили фільм до своїх списків найкращих фільмів 2017 року[111]. Стрічка також отримала численні нагороди та номінації, включно з вісьмома номінаціями на премію БАФТА і п'ятьма номінаціями на премію «Оскар» у таких категоріях, як «Найкраща режисерська робота», «Найкраща операторська робота», «Найкращі візуальні ефекти» тощо[112].
2020-ті: Продовження роботи
Черговим проєктом Вільнева став епічний науково-фантастичний фільм «Дюна» — перша частина адаптації однойменного романуФренка Герберта[113]. Вільнев заявив про своє бажання створити нову адаптацію роману у вересні 2016 року, хоча сказав, що це було малоймовірно[114]. Компанія Legendary Entertainment, що отримала кіноправа на франшизу «Дюна» в листопаді[115], почала переговори з ним у грудні, які згодом були успішно завершені[116]. Крім режисерської роботи Вільнев займався написанням сценарію спільно з Джоном Спейтсом[en] та Еріком Ротом[en], а також став продюсером разом із Мері Перент[en] і Кейлом Бойтером[117]. Хоча спочатку прем'єра картини мала статися наприкінці 2020 року, через пандемію коронавірусної хвороби її випуск було перенесено на вересень 2021-го[118]. «Дюна» здобула загалом схвальні відгуки[119] та зібрала 400 млн $ при бюджеті в 165 млн $[120][121], ставши найкасовішим фільмом Вільнева[122]. Бен Тревіс з Empire описав фільм, як «захопливу масштабну адаптацію, що вселяє шанобливий трепет»[123], тоді як Роббі Коллін з The Telegraph назвала його «величним, тривожним і [таким, що] огортає»[124]. Джастін Чанг[en] з Los Angeles Times похвалив Вільнева пишучи, що він «затягує […] у напрочуд яскраве, іноді правдоподібне страшне бачення майбутнього»[125]. Багато видань помістили картину до своїх списків найкращих фільмів 2021 року[126], включно з Національною радою кінокритиків США та Американським інститутом кіномистецтва[127][128]. Поміж численних нагород та номінацій «Дюни» є одинадцять номінацій на премію БАФТА, десять номінацій на премію «Оскар» і три номінації на премію «Золотий глобус» у таких категоріях, як «Найкращий фільм», «Найкраща режисерська робота», «Найкращий адаптований сценарій» тощо[129].
Наступним проєктом Вільнева стала «Дюна 2» (2024) — друга частина адаптації роману Герберта. Також він стане режисером пілотного епізоду і виконавчим продюсером серіалу «Дюна: Сестринство», який є спін-офом та приквелом основного фільму та оповідає про таємничий жіночий орден, знаний як Бене Ґессерит[130]. У жовтні 2020 року було повідомлено, що Вільнев зніме мінісеріал «Син» для HBO, над яким втретє співпрацюватиме з Джейком Джилленголом, і стане виконавчим продюсером спільно з актором[131]. Вільнев знову співпрацюватиме з компанією Alcon Entertainment у постановці наукової фантастики «Побачення з Рамою» — адаптації однойменного романуАртура Кларка[132]. Також було оголошено, що Вільнев стане режисером біографічного фільму про Клеопатру[133][134].
Стиль та вплив
Однією з особистостей фільмів Дені Вільнева є зображення персонажів, що ввагаються зі своїми особистостями в світах ізоляцій в таких фільма як: Сікаріо (Кейт Макер), Ворог (Адам Белл), Прибуття (Луїз Бенкс), Той, хто біжить по лезу 2049 (Офісер Ка) та франшиза Дюни (Пол Атрід).
Вільнев одружений з Танею Лапуант, режисеркою та колишньою журналісткою[140]. Також був у шлюбі з акторкою Машею Грено та має трьох дітей від попередніх відносин[7][141]. Його донька, Саломе Вільнева, також кінорежисерка та сценаристка, яка дебютувала у короткометражному фільмі під назвою III[142].
.jpg)
.svg){kind=small}
