|
Загибель богів (фільм)
«Загибель богів» (італ. La caduta degli dei) — кінофреска Лукіно Вісконті (1969) про розпад сімейства промислової аристократії (на кшталт Круппів з Ессену) і про події, пов'язані з ніччю довгих ножів в Третьому Рейху. Головні ролі виконали Гельмут Бергер, Дірк Богард та Інгрід Тулін. Фільм мав приголомшливий успіх у європейському прокаті[1]. Він відкриває собою «німецьку трилогію» Вісконті і низку авторських стрічок про нацизм і його витоки[1]. СюжетНімеччина, 27 лютого 1933 року. Барон Йоахім фон Ессенбек, глава металургійного концерну, святкує день свого народження у колі родичів і наближених. Тут зібралися: молодший син Йоахіма, Костянтин фон Ессенбек з сином Гюнтером; онучата племінниця Елізабет і її чоловік Герберт Тальман, віце-президент концерну; вдова старшого сина Йоахіма, Софі фон Ессенбек, її син Мартін, законний спадкоємець надбання фірми, а також її коханець Фрідріх Брукман, виконавчий директор сталеливарних заводів. Крім того, серед присутніх кузен Софі — гауптштурмфюрер СС Ашенбах.[2] Коли Мартін переодягнений як жінка імітує танець Марлен Дітріх з «Блакитного ангела», урочистість перериває термінове повідомлення з Берліна про підпал Рейхстагу. Глава сім'ї оголошує своє рішення призначити віце-президентом Костянтина, члена нацистської партії, що займає важливий пост в СА. Відправлений у відставку Герберт, людина ліберальних переконань, розуміє, що тепер він може врятуватися лише втечею за кордон. Користуючись ситуацією, Фрідріх, підбурений Софі і Ашенбахом, вночі вбиває старого Йоахіма в його спальні; злочин приписують Гербертові, який втік. Відтепер формальним голавою концерну повинен стати спадкоємець — Мартін, зіпсований юнак із скутою волею. За підмовою матері він висуває на пост президента Фрідріха. Після самогубства дівчинки-єврейки Лізи Келлер, яку спокусив Мартін, обізнаний Костянтин починає шантажувати Мартіна, і той у паніці ховається на горищі замку. Софі домовляється з Ашенбахом про те, як зам'яти цю справу, і як усунути Костянтина за допомогою Фрідріха. Удосвіта 30 червня 1934 року в Бад-Вісзе, в розташування загонів СА, де напередодні відбулося свято, що закінчилося п'яною оргією, прибуває загін СС на чолі з Ашенбахом, щоб винищити присутніх тут штурмовиків (див. Ніч довгих ножів). У цій акції бере участь Фрідріх, який, виконуючи волю Софі, розстрілює Костянтина з автомата. Всіляко провокуючи боротьбу за владу в сімействі Ессенбеків, есесівець Ашенбах використовує кожного з учасників цієї боротьби в інтересах нацистської справи. Софі усуває Елізабет, домігшись відправлення її до концтабору, де та згодом помирає, та інтернування дітей, щоби змусити її чоловіка Герберта повернутися і передати себе до рук гестапо. Ашенбах переконує юного Гюнтера, сина Костянтина, вступити в лави гітлерівської партії, але головну свою ставку робить тепер на Мартіна, розпалюючи в ньому жагу влади і його приховану ненависть до матері, яка пригнічує його волю. Прагнучи до самоствердження, Мартін ґвалтує матір. Незабаром він, вже одягнений в мундир СС, влаштовує у фамільному замку бенкет з нагоди її весілля з Брукманом. Пройшовши ритуал вінчання, напівбожевільна Софі і покірний Фрідріх отримують від Мартіна «в подарунок» ампули з ціаністим калієм. У фіналі Мартін у нацистському вітанні застигає над трупами наречених. В ролях 
ВитокиІдея зняти фільм про витоки нацизму виникла у Вісконті з планів перезняти «Макбет» на сучасному історичному матеріалі[1]. Роздумуючи про можливі відповідності сюжету шекспірівської п'єси в сучасній історії, він наштовхнувся на журнальну статтю про сімейство Круппів, яке фінансувало військову індустрію Третього рейху[1]. Під час роботи над сценарієм в сюжет були введені мотиви «Царя Едіпа» (інцестний зв'язок сина з матір'ю) і «Гамлета» (син-ізгой, що мстить матері і її коханцеві)[1]. Історія морального розкладання сімейства була переосмислена як образ «загибелі богів» — падіння патріархальної Європи з її віковими культурними засадами. На думку кінокритика А. Плахова, Вісконті вдалося сплавити воєдино міф і історію, заримувати сімейне і соціальне[3]. РеакціяПо виходу фільму в прокат одні рецензенти паплюили його за декадентство і незграбне жонглювання літературними ремінісценціями, що приїлися, інші — порівнювали з творами оперного мистецтва. За словами одного французького критика, «Загибель богів» — це «шекспірівська трагедія, поставлена як опера Вагнера»[4]; інший критик писав, що це історія Круппів, побачена очима Верді[5]. Фільм висувався на премії «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій і «Золотий глобус» самому багатообіцяючому новачкові (Гельмут Бергер). У американський прокат стрічка вийшла в урізаному вигляді (без сцени оргії) і під іншою назвою — «Прокляті» (The Damned). ВпливСлідом за «Загибеллю богів» з'явилося декілька інших фільмів, що шукали витоки фашизму в сексуальних перверсіях; серед них найбільш відомі: «Конформіст» Б. Бертолуччі (1970), «Нічний портьє» Ліліані Кавані (1974), «Салон Кітті» Тінто Брасса (1976). Зображений Вісконті образ що знищує себе зсередини сім'ї був переосмислений Фр. Копполою у «Хрещеному батьку» (1972)[6] і П. Шеро в «Королеві Марго» (1994)[7]. Особливо незабутнє враження «Загибель богів» справила на Фассбіндера, який вважав його чи не найбільшим з усіх фільмів[8] і неодноразово цитував з нього окремі сцени (наприклад, в «Китайській рулетці»)[9]. Література
Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
