Найбільш значимою людиною в її дитинстві був дід Спірос Меркуріс — багатолітній мер Афін. Її батько був видатним політиком і членом Грецького парламенту, а дядько — Георгіос Меркуріс, лідером Грецької національної соціалістичної партії. Після розлучення батьків Марія Амалія жила із матір'ю Ірен Лаппа.
Під час Другої світової війни одружилася з сином впливових афінян Паносом Харокопосом. Їх багатство і вплив допомогли вижити під час окупації Греції. Шлюб тривав понад 20 років, попри те, що був фіктивним.
У 1960 році номінована на «Оскар» за роль у фільмі «Ніколи в неділю» Жуля Дассена. Хоча премію вона не отримала, це принесло акторці світову популярність і нові зоряні ролі в таких фільмах, як «Федра» і «Кинджал Топкапі» Жуля Дассена, а також «Весело, Весело». Наприкінці 1970-х Меліна Меркурі залишила кіно, знявшись останній раз у фільмі свого чоловіка «Мрія про пристрасть» в 1978, в якому разом з нею знімалася початківиця Елен Берстін. У 1971 році Меліна Меркурі написала автобіографію«Я народилася грекинею».
У період військової диктатури в Греції (1964—1974) Меліна жила у Франції. Коли диктатор Паттакос позбавив її грецького громадянства, вона сказала: «Я народилася грекинею і помру грекинею. А містер Паттакос народився фашистом і помре фашистом». Впродовж тих років, що Меркурі жила у Франції, вона записала одну пісню грецькою і три французькою, які були дуже популярні. Завдяки незвичайному голосу вона стала відмінною виконавицею знаменитих грецьких пісень.
Політична діяльність
Після повалення диктатури в Греції Меркурі повернулася на батьківщину і увійшла до Грецького парламенту від партії ПАСОК. У 1981 році вона стала першою жінкою-міністром культури Греції. Меркурі очолювала міністерство у період з 1981 по 1989 роки, а пізніше з 1993 по 1994 роки. Протягом цього часу вона[11]:
започаткувала проєкт «Культурна столиця Європи», зумівши переконати в реальності втілення цієї ідеї Раду міністрів Європейського Союзу. Ідея полягала в тому, щоб щорічно в одному з європейських міст демонструвати всі прояви сучасної європейської культури. Метою програми було зближення європейців на основі співпраці в сфері культури, полегшення економічного, політичного та культурного об'єднання країн.
започаткувала кампанію з повернення мармурових скульптур Парфенона, які були незаконно вивезені з Греції та нині експонуються у Британському музеї. У той же час вона приділила особливу увагу відновленню пам'ятників Афінського акрополя та провела перший конкурс на проєкт Нового музею Акрополя;
замовила дослідження з інтеграції всіх археологічних розкопок в Афінах, тобто з інтеграції історичного центру Афін, а саме Священного шляху в Елефсін, Плаки та храму Зевса Олімпійського. За її сприяння їх територія утворила археологічний парк, вільний від автомобільного руху;
представила безкоштовний доступ в музеї та археологічні пам'ятки для громадян Греції;
організувала серію вражаючих виставок грецької культурної спадщини і сучасного грецького мистецтва на всіх п'яти континентах;
Ще за життя Меліни Меркурі 1968 року російський поет Євген Євтушенко написав «Оду Меліні Меркурі»[12].
На честь 16 роковин з дня смерті Меркурі 2010 року грецький канал ΕΤ1 та режисер Ставрос Стратігакіс завершили зйомки документальної стрічки «Меліна»[13].
На початку березня 2015 року в бельгійському місті Монс відбулося офіційне відкриття проспекту Меліни Меркурі, приурочене до святкування 30-річчя програми Культурна столиця Європи[14],[15].
Премії імені Меліни Меркурі
1997 року ЮНЕСКО заснувало премію імені Меліни Меркурі, яка вручається щодва роки за досягнення з охорони і управління культурними ландшафтами[16].
2007 року засновану щорічну театральну премію імені Меліни Меркурі[17]. Поряд із премією Дімітріса Хорна премія імені Меліни Меркурі — найпрестижніші відзнаки грецького театрального мистецтва.
