З 1919 року — в еміграції, де був організатором і співробітником українських наукових установ. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.
Народився у Вільні в родині, що походила зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині та з якого вийшли два українські гетьмани — Михайло Дорошенко та Петро Дорошенко. Батько — Іван Якович (1848—1914), 1874 року із відзнакою закінчив Харківський ветінститут, протягом 30 років працював ветеринаром у Вільні[3].
З 1897 року співпрацював з політичними виданнями в Галичині.
1904 року приїхав до Львова, де на університетських курсах слухав лекції з історії України М. Грушевського та з історії української літератури І. Франка[4].
У 1905 році, коли у зв'язку із заворушеннями вищі навчальні заклади Петербурга закрили на необмежений час, переїхав до Полтави, де став співробітником газети «Полтавський час».[5]
У травні 1906 року з відкриттям Першої державної думи Дорошенко був запрошений до Петербурга на посаду секретаря журналу «Український вісник» — органу української парламентської громади.[5]
У 1909—1913 рр. викладає в Катеринославському комерційному училищі, обирається заступником голови Катеринославської «Просвіти» і у 1910—1913 роках — фактичний редактор часопису «Дніпрові хвилі» у Катеринославі. Згодом повертається до Києва.
22 квітня призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора.
Після відступу 2 серпня 1917 року російських військ з Галичини повернувся до Києва, наприкінці серпня 1917 року йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального секретаріату УЦР. Проте через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з Михайлом Грушевським Дорошенко відмовився від цієї пропозиції. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до 24 грудня 1917 (6 січня 1918 за н. ст.). Після цього виїхав до Києва, де й перебував під час боїв за місто і більшовицької окупації.
В середині серпня 1918 року у відповідь на антиукраїнську політику уряду генерала Сулеймана Сулькевича у Криму Дорошенко вжив ряд заходів для економічної блокади півострова, після реалізації частини з яких кримська влада пішла на переговори про форми державного об'єднання України.
Дмитро Дорошенко часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між Павлом Скоропадським і національно-демократичними силами та вироблення умов формування українського уряду на повністю національній основі.
В жовтні 1918 року робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні.
1919 року Дорошенко пішов у вигнання і врешті оселився у Празі, де чехословацький уряд дав притулок українським та російським емігрантам, особливо науковцям.
Дмитро Дорошенко помер у 1951 році у Мюнхені. Його було поховано на кладовищі Вальдфрідгоф[7], ділянка 71. Поруч у могилі поховано дружину Наталію Дорошенко.
Наукова робота
Реклама книжок для дітей, українська щоденна газета «Свобода» (США), № 210, 10 вересня 1937
За визначенням Олександра Оглоблина, Дмитро Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності.
Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Дмитра Дорошенка:
«Слов'янський світ у його минулому й сучасному» Б; 1922 «Українське слово» (у трьох томах).
Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Дорошенка: «Мої спогади про давно минуле. 1901—1914 роки» (1949), «Мої спогади про недавнє минуле. 1914—1920 роки» (1923—1924).
У 2013 році при підтримці Музею гетьманства був створений «Гетьманський фонд Петра Дорошенка»[10]. Фонд здійснює дослідження діяльності гетьманів України Михайла та Петра Дорошенків, поширення інформації про них, дослідження родоводу Дорошенків.
У Дніпрі на будівлі обласної ради на кошти д-ра Ніни Синявської зі США відкрито меморіальну дошку, на якій зазначено: «У цьому будинку було комерційне училище, в якому з 1901 по 1917 рік працювали визначні українські вчені Дмитро Яворницький (1855—1940), Антін Синявський (1866—1951), Дмитро Дорошенко (1882—1951)».
В Одесі сквер Серединський перейменували на сквер Дмитра Дорошенка.[11]
↑Діячі науки і культури України : нариси життя та діяльності / За заг. ред. А. П. Коцура, Н. В. Терес. — Київ: Книги — XXI, 2007. — С.146. — 464 с. — ISBN 978-966-8653-95-7.
Гордієнко Д. Гетьман Петро Дорошенко в житті і творчості Дмитра Дорошенка // Славістична збірка / Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. — Вип. IV: До 100 річчя Української Революції (1917—1923 рр.) / За редакцією Д. Гордієнка та В. Корнієнка. — К., 2018. — С. 27–39 [1] [Архівовано 14 травня 2021 у Wayback Machine.] .
Дорошенко Дмитро Іванович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.135-140
Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців XIX—XX ст.: Історіографія. Біобібліографія. Матеріали. — Кам'янець-Подільський, 1993. — С. 200—201.
Баженов Л. В. Історичне краєзнавство Правобережної України XIX — на початку XX століть: Становлення. Історіографія. Біобібліографія. — Хмельницький, 1995. — С. 199.
Малий словник історії України. — К., 1997. — С. 139.
Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. — К., 1998. — С. 87–88.
Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С. 222.
Петрикова В. Діячі бібліотечного краєзнавства на Поділлі та їх вплив на розвиток теорії краєзнавчої бібліографії в Україні в післяреволюційні роки // Вісник історико-культурологічного Подільського братства. — 1995. — № 4. — С. 88.
Криськов А. А. Діяльність Д. І. Дорошенка в еміграції (20-ті роки XX ст.) // Духовні витоки Поділля: Творці історії краю: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (9-11 вересня 1994 р., м. Кам'янець-Подільський). — Хмельницький: Поділля, 1994. — С. 38–40.
Лозовий Віталій. Дмитро Дорошенко // Подолянин. — 1993. — 28 квітня. — С. 3; портрет.
Мельничук Олександр. Працював без упину на користь України // Історичний календар'97. — К., 1996. — С. 124—125.
Завальнюк О. М. Д. І. Дорошенко: 75 днів у Кам'янці-Подільському // Краєзнавство: Науковий журнал. — 2001. — № 1–4. — С. 145—148.
В. Андрєєв, А. Руденко. Рід Дорошенків у громадсько-політичному та культурному житті України (XVII—XX ст.) / Український історичний журнал.— К., № 1 за січень–лютий 2015. — С. 39–56. — ISSN 0130-5247.
Иваницкая С. Г. Дорошенко Дмитрий Иванович // Іваницька С. Г. Українська ліберально-демократична партійна еліта: «колективний портрет» (кінець XIX — початок ХХ ст.). — Запоріжжя: Просвіта, 2011. — С. 377—382.
.svg){kind=small}
