|
Політика гласностіГласність — політичний термін, що позначає політику максимальної відвертості (відкритості) у діяльності державних установ і свободи інформації. У вузькому сенсі, в сучасному слововживанні, основний компонент політики перебудови, яку проводив М. С. Горбачов у другій половині 1980-х років у СРСР і полягала в істотному ослабленні цензури і знятті існуючих у радянському суспільстві численних інформаційних бар'єрів. У Російській імперіїЯк політичний термін, слово «гласність» вперше стало використовуватися у Російській імперії наприкінці 1850-х, позначаючи ослаблення цензурного контролю за періодичними виданнями, а пізніше також відкритість у прийнятті рішень і процесі роботи деяких органів влади — насамперед судів, у рамках судової реформи Олександра II[1], що прийшла на зміну «канцелярській таємниці». Гласність у СРСРМітинг гласності — мітинг, проведений дисидентами і співчуваючими 5 грудня 1965 року на Пушкінській площі у Москві. Став першою публічною політичною демонстрацією у післявоєнному СРСР[2]. Увійшло до широкого вжитку з 1987 року як позначення одного з ключових напрямів реформ («гласність — перебудова — прискорення»), що проводилися у 1987 — 1991 роках М. С. Горбачовим на посту Генерального секретаря ЦК КПРС і Президента СРСР, широко відомих під загальною назвою «Перебудова». Тоді ж виникли і гасла моменту: «Більше гласності! Більше демократії!». При цьому «першим відблиском зорі гласності» називають статтю Євгенія Додолева у газеті «Московський комсомолець» за листопад 1986 року, що отримала широкий резонанс.[3][4] Вперше про гласність заговорили на XXVII з'їзді КПРС у лютому 1986 року. Тоді основною її метою бачилося звернення уваги людей на окремі «недоліки, слабкості та діри» існуючої господарської системи, з метою їх оперативного усунення. Однак незабаром гласність виходить за початково задані рамки; тепер її суттю стає зняття існуючих численних інформаційних табу. З 1987 року найобговорюванішими у пресі питаннями стають ті, які раніше воліли замовчувати: епоха правління Сталіна, привілеї партноменклатури, секс взагалі і проституція зокрема, бюрократизм радянської державної машини, екологічні проблеми. «До весни 1989 р. офіційно санкціонована гласність втілилася в практично необмежену свободу слова», — вважає Арчі Браун[5]. До 1990 року у суспільстві починає переважати орієнтація на західні цінності, демократію, вільний ринок. У країні вперше виникає легальна опозиція соціалістичному режиму, яка поступово приходить до влади в деяких союзних республіках і бере курс на їх відділення від СРСР. Наприкінці 1991 року Радянський Союз перестав існувати. У період гласності було звільнено багато дисидентів, і правозахисна діяльність не супроводжувалася судовими переслідуваннями; зокрема, поширення непідцензурної інформації (самвидав) не придушувалося; більш того, гострі питання обговорювалися у центральній пресі; з'являлися критичні публікації. З березня 1987 року у зв'язку з оголошеною гласністю в бібліотеках почалося повернення книг із спецхранів у відкриті фонди.[6][7] Після публікації 13 березня 1988 року в газеті «Радянська Росія» антиперебудовній статті «Не можу поступатися принципами» публікація антисталінських статей у пресі, на думку деяких[8], стала заборонятись. Цивільний процесСт.2 част.3 п. 3) ЦПК станом 14.03.2019р.. Виконавче провадженняСт.2 п.6) ЗУ "Про виконавче провадження" станом 15.03.2019р.. У культуріУ фольклоріПопулярність одержали рядки, які перефразовують вірш О. С. Пушкіна «До Чаадаєва»[9]:
Відомі анекдоти епохи перебудови:
Див. також
Примітки
Література
Посилання
|
