Орочі

Орочі Орочисэл
Кількість	974 особи
Ареал	Росія: Приамур'я  Україна
Близькі до	Маньчжури, нанайці, ульчі, евенки, евени
Входить до	тунгусо-маньчжурські народи
Мова	Орочі і російська мови
Релігія	Шаманізм

О́рочі^[1] (самоназва: орочисэл, раніше нани, рос. орочи) — малий народ на Далекому Сході в Росії.

У питанні про самоназву немає визначеності. Ульчі й нанайці відвіку, а з 19 століття і росіяни, іменували корінне населення Приамур'я орочами. Цей етнонім до 1930-х років зазначався у офіційні паспорти.

Пізніше було виявлено (зараз втрачену) самоназву нані, що існувала у них, як і у нанайців та ульчів, але цей етнонім «принесли» з Амура одноплемінники, що тривалий час жили серед амурських аборигенів. Вважається, що він походить від мови нанайців на — «земля», ні — «людина» — тобто «місцеві жителі».

Мешкають орочі традиційно в Хабаровському краю, переважно в пониззі Тумніна з притоками, і по річці Хунгарі, притоці Амура, по Амуру, біля озера Кізі та в навколишніх районах.

За даними перепису населення Російської Федерації 2002 року чисельність орочів склала 686 осіб^[2].

Цікава ситуація склалася в Україні за результатами першого перепису населення після розпаду СРСР в 2001 році — було зафіксовано проживання 288 осіб, які самоідентифікували себе, як орочі (тобто бл. 1/3 всього народу), щоправда, лише 5 з них (тобто бл. 2 %) назвали ороцьку як рідну, ще 52 особи (бл. 1/5) рідною вважають українську, решта — переважно російську (174 особи)^[3].

Таким чином, чисельність етносу становить 974 особи.

Розмовляють мовою орочі тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї. У мові виділяються тумнінський, хадінський, хунгарійський діалекти.

У 1989 році рідною її називало 17,8 % представників народу, тоді як російську мову назвали рідною 82,2 %. Писемність створена на початку 2000-х років на основі кирилиці.

Формування народу орочів відбувалося на схилах Сіхоте-Аліня, на території від затоки Де-Кастрі на півночі до річки Ботія на півдні. У цьому тривалому процесі брали участь елементи різного етнічного походження, як місцевого (нівхські, айнські та інші), так і евенкійського та іншого походження. В результаті склалися п'ять територіальних груп: амурська, хунгарійська, тумнінська, приморська (хадінська) і коппінська.

Основні традиційні заняття — полювання (кабарга, лось, ведмідь, хутрові звірі), зокрема морська, а також рибальство. Зброєю служили лук зі стрілами, спис, використовувалися пастки, петлі, самостріли. Вогнепальна зброя та капкани з'явилися у 19 столітті. Риболовлею вони займалися цілий рік, влітку — в маленьких довбанках і великих дощатих човнах по річках, а для здобичі нерпи і сивуча виходили в Татарську протоку і її бухти. Морського звіра били гарпунами, з рушниць, на крижинах і березі — палицями, рибу (кета, горбуша, таймень та інші) ловили мережами, неводом, влаштовували пастки, били остенем.

Зберігся фольклор орочів.

Матеріальну і духовну культуру орочів вивчав Валентин Аврорін.

• Народы России — Орочи [Архівовано 23 жовтня 2007 у Wayback Machine.] (рос.)
• ОРОЧИ [Архівовано 15 вересня 2008 у Wayback Machine.] (рос.)
• Исчезающие народы и народности России (рос.)

• Березницкий С. В. Мифология и верования орочей. СПб, 1999. 188 с.
• Маргаритов В. П. Об орочах Императорской гавани. СПб., 1988. 56 с.